Історія регіону

Територія Кіровоградської області була заселена людьми ще за давніх часів. Найдавнішим з відомих за своєю назвою народів, що тут жили з 11 ст. до н.е., були кіммерійці.

В 7 ст. до н.е. Кіммерію підкорили скіфи, які прийшли зі сходу і створили в Північному Причорномор’ї міцну державу, яка мала ефективну військову організацію, передову для свого часу культуру, територіальний поділ та кордони з сусідніми землями.

В Скіфію на правах автономії, але в певній військово-політичній залежності від власне скіфів, входила земля скіфів-орачів. Вона знаходилася у лісостепу між Дністром та Дніпром. На південний схід від території скіфів-орачів, між Південним Бугом і Дніпром, лежала земля алазонів. Ця місцина від скіфської назви річки Синюхи називалася Ексампеєм. Мабуть це найдавніша назва Кіровоградщини.

Пануванню скіфів поклало край вторгнення сарматів, які в 3 ст. до н.е. подолали їх опір. З 1 ст. до н.е. античні автори називають Північне Причорномор’я Сарматією.

У першій воловині 3 ст. н.е. до Сарматії вторглися східні германці – готи. Вони створили сильне королівство – Готію, яке досягло найвищої могутності в середині 4 ст. за правління короля Германаріха. Готія вдало воювала з Римом, що привело до падіння римського панування в Дакії та полісах Причорномор’я. Але у війнах проти союзу східно-слов’янських племен (антів) готи почали зазнавати поразок.

У 375 р. Готія. ослаблена війнами, була розгромлена гуннами, які прийшли до Європи з Азії. В 5 ст. цар гуннів Аттіла створив величезну державу, кордони якої сягали Рейну на заході та Волги на сході. Північне Причорномор’я увійшло до її складу під назвою Припонтійської Скіфії.

Після смерті Аттіли (453 р.) імперія гуннів в кінці 5ст. розпалася. Але в 6 ст. з’явилася ще одна азіатська навала – обри (авари), і на початку 7 ст. землі Північного Причорномор’я були підпорядковані Аварському каганату, центр якого знаходився на середньому Дунаї. Обри підкорили значну частину слов’янських племен, але в 7 ст. аварський племінний союз розпався.

В кінці 7 ст. на Північне Причорномор’я поширив свою владу Хозарський каганат – федерація прикаспійських і причорноморських племен, створена хозарами, які панували тут на протязі 8-9 ст. Під впливом внутрішніх суперечностей та під ударами угорців і печенігів Хозарська держава з другої половини 9 ст. почала занепадати.

В середині 9 ст. в причорноморські степи прийшли угорці, які в кінці 9 – на початку 10 ст. були витіснені на захід войовничими печенігами. В жорстокій боротьбі слов’ян з печенігами Північне Причорномор’я в середині 10 ст. було приєднане до Київської Русі. Частина печенігів визнала владу київських князів, осіла на руських землях і ослов’янилася. Інша частина слідом за угорцями перекочувала на захід, решта увійшла до племінного союзу половців.

Половці постійно нападали на Київську Русь, яка в процесі нескінченних захисних воєн та внутрішньої усобиці в першій половині 12 ст. роздрібнилася на декілька самостійних та напівсамостійних князівств. Північна окраїна Кіровоградщини належала Київському удільному князівству, яке виникло в 30-ті роки 12 ст.

В першій половині 1З ст. монголо-татарські завойовники розбили розрізнені війська руських князівств і розгромили Половецьке ханство. В 1243 р. хан Батий заснував величезну імперію – Золоту Орду, яка займала територію від Дунаю на заході до Обі та Сирдар’ї на сході. Завойовані монголо-татарами руські князівства не входили до складу Золотої Орди, але перебували у васальній залежності від неї. Причорноморська територія Київської Русі, яка була зайнята половцями, увійшла, до імперії Батия.

В 1362 р. Київська земля на умовах автономного удільного князівства увійшла до складу Великого Литовського князівства – єдиної на той час сили, спроможної протистояти Золотій Орді. Ординці не могли погодитись з такою втратою, але в битві при Синіх Водах, де в 1363 р. війська трьох подільських ханів зіткнулися з литовсько-руським військом, очолюваним великим князем Ольгердом, зазнали поразки і до складу Литви увійшла ще й Подільська земля. Якщо дивитись на сучасну карту, литовсько-ординський кордон у межах Кіровоградської області проходив приблизно по ледь вигнутій дузі Вільшанка – Світловодськ.

Після Кревської унії 14 серпня 1385 р. Литва почала політично зближуватися з Польщею. В 20-х роках 15 ст. литовський князь Вітовт збільшив володіння Литви, завоювавши вихід до Чорного моря. Він ліквідував на території України удільні князівства й створив замість них області, якими управляли литовські намісники. Намісника Київщини, до складу якої відносилася північно-східна окраїна Кіровоградської області, було призначено в 1394 р. Брацлавське Поділля, до якого відносилася частина Кіровоградської області, розташована за р. Синюха, остаточно увійшла до складу Великого Литовського князівства на початку 1430-х років, в 1566 р. ця литовська провінція була перетворена на Брацлавське воєводство.

У 1569 р. Литва й Польща об’єдналися за Люблинською унією 28 червня 1569р. у єдину державу – Річ Посполиту. За новим адміністративним поділом землі сучасної Кіровоградської області відійшли до Королівства Польського: території сучасних Гайворонського, Ульянівського, Голованівського, правобережної (відносно р. Синюха) частини Новоархангельського й Вільшанського районів – Звенигородського повіту Брацлавського воєводства, північні виступи Новомиргородського та Олександрійського районів – до Чигиринського староства Київського воєводства, решта – до козацької автономії Запорозької Січі.

З початком Визвольної війни 1648–1654 рр. на Україні було ліквідовано польську адміністрацію й утворено полковий адміністративно-територіальний устрій, за яким територія сучасних Гайворонського, Ульянівського, Голованівського, правобережної частини Вільшанського районів відносилася до Уманського полку, правобережна частина Новоархангельського району – до Торговицького полку, північні окраїни Новомиргородського, Олександрівського, Знам’янського та Світловодського районів – до Чигиринського полку.

Після проголошення рішення Переяславської Ради 8 січня 1654 р. про з’єднання України з Росією спалахнула російсько-польська війна 1654–1667 рр. Внаслідок укладення гетьманом Ю. Хмельницьким Слободищенського трактату 17 жовтня 1660 р. правобережні полки підпали під владу Польщі. За Андрусівською угодою 9 січня 1667 р. Правобережна Україна (крім Києва) залишалася за Польщею, а Лівобережна увійшла до складу Російської Держави, Запорозька Січ мала перебувати під спільним контролем Польщі й Росії.

Після російсько-турецькії війни 1677–1681 рр. Бахчисарайський мирний договір 1З січня 1681р. закріпив Брацлавщину і південну Київщину за Туреччиною, а Лівобережну Україну та Запоріжжя за Росією. Обидві сторони домовилися не заселяти землі між Південним Бугом і Дніпром.

Мирний договір між Польщею та Росією (так званий Вічний мир), підписаний у Москві 6 травня 1686 р., затвердив умови Андрусівської угоди стосовно Правобережної України і закріпив входження Лівобережної України і Запоріжжя до складу Російської держави. Поділля при цьому залишалося під владою Туреччини, а Брацлавщина і південна Київщина мали стати незаселеною нейтральною зоною.

В 1699 р. за рішенням Карловицького конгресу. Польща повернула собі Поділля, Брацлавщину і південну Київщину. У червні 1699 р. польський сейм ухвалив постанову про ліквідацію територіальних полків у Київському та Брацлавському воєводствах.

22 жовтня 1705 р., внаслідок довгих дипломатичних переговорів після російсько-турецької війни 1686–1699 рр. і проведення в 1705 р. розмежування російських і турецьких володінь, був укладений Межевий трактат, за яким територія Дикого Поля – степовий простір між Синюхою, Південним Бугом і Дніпром, – відійшла до Росії.

Російсько-турецька війна 1710–1713 рр. призвела до втрати Запорозьких земель на користь Туреччини, що було затверджено договорами 5 квітня 1712 р. та 1З квітня 1713 р. Внаслідок цього територія Кіровоградщини, за винятком Брацлавської та Київської частин, відійшла до Османської Імперії.

Ще до початку війни 1736–1739 рр. українське козацтво (депутація Олешківської Січі) в березні 1734 р. дістало від російського уряду офіційний дозвіл на відновлення Запорозької Січі в межах Російської держави. На цій підставі була заснована Нова Січ, територія якої поділялася на паланки (округи). За цим поділом землі Кіровоградщини від Синюхи до Інгульця входили до складу Бугогардівської паланки, від Інгульця до Дніпра – до Кодацької паланки.

Але вже в 1743 р. всі населені пункти Кіровоградщини, розташовані вздовж кордону, були закріплені за Миргородським козацьким полком, осадчі козаки полку заснували декілька нових поселень. На початку 1745 р. ці села й землі були приписані до Криловської, Власівської та Кременчуцької сотень Миргородського полку, трохи пізніше з Криловської сотні виділилася Цибулівська.

В 1752 р. за розпорядженням російського уряду була створена Нова Сербія – військово-поселенська територія, яка займала простір із заходу на схід від Синюхи до Дніпра, а з півночі на південь від Великої Висі до верхів’їв Інгулу та Інгульця. Нова Сербія поділялася на два полки – гусарський (кіннотний) з центром в Новомиргороді та пандурський (піхотний) з центром в Крилові, адміністративний центр Нової Сербїї знаходився в Новомиргороді.

Для захисту новосербських поселень з півдня в 1754–1757 рр. була побудована фортеця Святої Єлисавети, біля неї виникло місто, яке з 1775 р., після офіційного отримання міського статусу, стало називатися Єлисаветградом.

В 1764 р. Нова Сербія і Новослобідський козачий полк були скасовані, а території під назвою Єлисаветинської провінції увійшли до складу утвореної указом 22 березня 1764 р. Новоросійської губернії, губернська канцелярія якої до 26 березня 1765р. знаходилася у фортеці Св. Єлисавети, після – в Кременчуці.

В 1775–1776 рр. провінції Новоросійської губернії поділились, як і в інших губерніях Російської імперії, на повіти. На території колишньої Єлисаветградської провінції виникло три повіти: Єлисаветградський, Олександрійський та Ольвіопольський. В ряду нових повітових центрів було створене місто Олександрія. Намісницький центр знаходився в м. Кременчуці й тільки за указом 1 червня 1789 р. був переведений у спеціально побудоване місто Катеринослав.

За указом 4 вересня 1784 р. адміністративним центром Ольвіопольського повіту стало місто Новомиргород, а повіт був перейменований у Новомиргородський. В 1793 р. внаслідок другого поділу Речі Посполитої у складі Російської імперії на територіальній основі Брацлавського і Київського воєводств було створене Брацлавське намісництво, в якому опинилися частини Кіровоградщини, що входили раніше до складу цих воєводств.

За указом 27 січня 1795 р. з частини Брацлавського намісництва та, Єлисаветградського, Новомиргородського, Херсонського повітів й Очаківської області Катеринославського намісництва було створене Вознесенське намісництво, адміністративним центром якого в 1795 р. був тимчасово Новомиргород, в 1796 р. – м. Вознесенськ, спеціально побудоване біля містечка Соколов на р Південний Буг. Вознесенське намісництво було відкрите 13 червня 1795 р. в складі 12 повітів: Вознесенського, Богопільського, Катеринопільського, Єленського, Єлисаветградського, Новомиргородського, Ольгопільського, Тираспольського, Уманського, Херсонського, Черкаського та Чигиринського.

За указом Павла I 12 грудня 1796 р. всі намісництва були скасовані, з Катеринославського і Вознесенського намісництв була створена Новоросійська губернія. Новоросійська губернія складалася з Бахмутського, Єлисаветградського. Катеринославського, Маріупольського, Новомосковського, Ольвіопольського, Павлоградського, Перекопського, Ростовського, Симферопольського, Тираспольського та Херсонського повітів.

Таким чином, станом на 1797 р., основна територія Кіровоградщини перебувала в складі Єлисаветградського та Ольвіопольського повітів Новоросійської губернії, західна частина – в Балтському та Гайсинському повітах Подільської губернії, міжріччя Синюхи і Ятрані – в Уманському повіті, північні частини Новомиргородського та Олександрійського районів – в Чигиринському повіті Київської губернії.

Указом 8 жовтня 1802 р. Новоросійська губернія була поділена на три – Миколаївську, Катеринославську і Таврійську. Миколаївська губернія складалася з 4 повітів – Єлисаветградського, Ольвіопольського, Тираспольського та Херсонського.

1 січня 1806 р. Єлисаветградський повіт розділився на. два – Єлисаветградський і Олександрійський, в Херсонській губернії стало 5 повітів. Також Катеринославський повіт Катеринославської губернії поділився на два – Верхньодніпровський та Катеринославський, у складі Верхньодніпровського повіту опинилася східна окраїна майбутніх Олександрійського та Онуфріївського районів Кіровоградської області, що до того знаходилася в Катеринославському повіті.

В 1817 р. у всіх, крім Тираспольського, повітах Херсонської області та у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії почався процес створювання округів військових поселян. Початок цьому поклав указ 16 квітня 1817 р. про перетворення Бузького козацького війська на Бузьку уланську дивізію. 24 грудня 1817 р. для поселення полків Бузької уланської дивізії були відведені Єлисаветградський, Олександрійський, Ольвіопольський та Херсонський повіти Херсонської губернії.

В результаті виникнення Південних Новоросійських поселень більша частина Кіровоградщини була поділена на 8 округів, в яких поселилися полки 3-ї кірасирської та 3-ї Української уланської дивізій 2-го резервного кавалерійського корпусу.

6 грудня 1828 р. було видано відразу два укази, за якими міста Єлисаветград і Ольвіополь були передані до відомства військових поселень. Міста ці втратили статус повітових, їх повіти були скасовані, а з їх частин склався новий Бобринецький повіт з адміністративним центром в місті Бобринці. Частини повітів, що не увійшли до округів військових поселень були розподілені: Єлисаветградського повіту – між Олександрійським і Бобринецьким повітами, Ольвіопольського повіту – між Бооринецьким і Тираспольським повітами.

За указом 4 червня 1857р. військові поселення почали ліквідуватися. В 1865р. повітове правління з Бобринця було переведене до Єлисаветграду. Ольвіопольський повіт не відновився, його територія відійшла до Єлисаветградського та Ананьївського повітів.

Починаючи з цього моменту й по суті до 1917 р. в губерніях, до яких входила територія сучасної Кіровоградщини, не здійснювалося радикальних адміністративно-територіальних реформ.

Дуже складний період 1917–1920 рр. – Лютнева та Жовтнева революції 1917 р., світова війна, австро-німецька окупація 1918 р., інтервенція Антанти 1918–1919 рр., війна з Польщею 1920 р., обтяжені жорстокою громадянською війною, характерний частим встановленням та скиненням різних влад, не дав можливості створити на Україні сталий адміністративно-територіальний устрій.

У травні 1919 р. Херсонська губернія розділилася на дві – Одеську та Херсонську. Цей розподіл був підтверджений спеціальною постановою Всеукрревкому від 28 січня 1920 р. 13 березня 1920 р. Херсонську губернію було перейменовано на Миколаївську з переведенням адміністративного центру в м. Миколаїв. Миколаївська губернія складалася з 4 повітів: Дніпровського, Єлисаветградського, Миколаївського та Херсонського. Одеська губернія складалася з 6 повітів: Одеського, Тираспольського, Ананьївського, Балтського, Первомайського та Вознесенського.

В травні 1920 р. було створено Кременчуцьку губернію, що складалася з 6 повітів: Золотоніського, Кременчуцького, Олександрійського, Хорольського, Черкаського та Чигиринського.

Таким чином, в 1920 р. основна частина майбутньої Кіровоградської області знаходилася в Єлисаветградському повіті Миколаївської губернії, Олександрійському і Чигиринському повітах Кременчуцької губернії та в Первомайському і Балтському повітах Одеської губернії. Невеликі частини Кіровоградщини перебували в Гайсинському повіті Подільської губернії, Уманському повіті Київської губернії та у Верхньодніпровоському повіті Катеринославської губернії.

Наступні великомасштабні адміністративно-територіальні перетворення було покладено постановою ВУЦВК від 1 лютого 1922 р. «Про впорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному устрою УРСР». 25 жовтня 1922 р. друга сесія ВУЦВК затвердила основні принципи майбутньої грандіозної реформи, яка передбачила створення замість повітів округів з населенням від 400 до 600 тисяч чоловік. Сесія визнала за необхідне спочатку передати частину повноважень губернських органів окружним, а потім ліквідувати губернії, переходячи на систему округ–район–сільрада.

В 1923 р. були створені такі райони майбутньої Кіровоградської області: Бобринецький, Великовисківський, Голованівський, Добровеличківський, Долинський, Єлизаветградківський, Єлисаветградський, Златопільський, Знам’янський, Кам’янський, Компаніївський, Маловисківський, Новгородківський, Новоархангельський Новомиргородський, Новопразький, Новоукраїнський, Олександрівський, Олександрійський, Онуфріївський, Петровський, Підвисоцький, Рівненський, Устинівський, Хмелевський, Червотокам’янський та Чигиринский. Вони входили до різних округів – Єлисаветградського (з 1924 р. Зінов’ївського), Криворізького, Олександрійського, Кременчуцького, Первомайського, Уманського, Черкаського, Шавченківського. Округи входили до різних губерній – Одеської, Катеринославської, Київської.

Постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 р. «Про адміністративно-територіальний поділ України» повіти і волості були ліквідовані. Єлисаветградсьний повіт реорганізувався в Єлисаветградський округ, до складу якого увійшли 1З районів: Бобринецький, Братський, Великовисківсьний, Єлисаветтрадський, Злинський, Компаніївський, Єлизаветградківський, Маловисківський, Новомиргородський, Новоукрїнський, Рівнянський, Устинівський та Xмелівський.

Цією ж постановою Олександрійський повіт був реорганізований в Олександрійський округ у складі 14 районів.

На підставі рішення ІV Всеукраїнського з’їзду Рад про перехід на триступеневу систему управління та постанови ВУЦВК від 3 червня 1925 р. був скасований губернський поділ. Крім того було проведене укрупнення округів за рахунок восьми (в тому числі Олександрійського) округів. До Зінов’ївського округу було приєднано 5 районів Олександрійського округу – Верблюзький, Знам’янський, Новгородківський, Новопразький та Цибулівський. Решта районів увійшла до Кременчуцького (Глинський, Новогеоргіївський, Онуфріївський з частиною Троїцького) та Криворізького округів.

В 1930 р. постановами ВУЦВК та РНК УРСР від 13 червня 1930 р. 13 округів (серед них – Первомайський) та 12 вересня 1930 р. решта округів були ліквідовані, замість них встановлена двоступенева система управління «район – центр».

ІV позачергова сесія ВУЦВК 9 лютого 1932 р. прийняла постанову про створення на Україні 5-ти областей – Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Одеської та Харківської. Райони майбутньої Кіровоградської області розподілилися між Дніпропетровською, Київського, Одеською та Харківською областями.

27 грудня 1934 р. за політичне інспірованим клопотанням громадськості м. Зінов’ївськ перейменували на Кірово.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 р. була утворена Кіровоградська область, а м. Кірово перейменовано на Кіровоград. До складу Кіровоградської області увійшло 30 районів: 13 районів з Миколаївської області, 10 районів з Одеської області, 5 районів Київської області, 2 райони Полтавської.

У серпні 1941 р. фашисти окупували Кіровоградську область. Під час німецької окупації 1941–1944 рр. Кіровоградська область була підпорядкована Рейхскомісаріату України, гебітскомісаріати знаходилися в Кіровограді та в Олександрії.

За Указами Президії Верховної Ради УРСР відбулося укрупнення районів області. В кінці 1962 р. до складу Кіровоградської області входило 24 райони. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 р. відбулося подальше укрупнення районів області, в результаті якого було ліквідовано 12 районів, їх територія ввійшла до складу 12 укрупнених районів – Бобринецького, Добровеличківського, Долинського, Кіровоградського, Кремгесівського (колишній Новогеоргіївський), Маловисківського, Новоархангельського, Новоукраїнського, Олександрівського, Олександрійського, Петрівського та Ульяновського.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1965 р. було проведено розукрупнення районів Кіровоградської області – замість 12 районів створено 18: Бобринецький, Гайворонський, Голованівський, Добровеличківський, Долинський, Знам’янський, Кіровоградський, Компаніївський, Кремгесівський, Маловисківський, Новгородківський, Новоархангельський, Новомиргородський, Новоукраїнський, Олександрівський, Олександрійський, Петрівський та Ульяновський. В 1967р. були відновлені Вільшанський, Онуфріївський та Устинівський райони.

Таким чином, кордони Кіровоградської області остаточно визначилися на 1960 р., а територіально-адміністративна, структура – на 1968 р.

До цього часу територіальний простір Кіровоградщини ніколи повністю не перебував у складі одного адміністративно-територіального утворення, розділявся межами різних географічних зон (степ і лісостеп), історичних територій (Поділля та Новоросія, основна територія формувалася в Новоросіі), демаркаціями різних держав (Польща, Росія, Туреччина) та кордонами адміністративних одиниць.